Чому українці відсилали своїх дітей вчитися на Січ?

Українська шляхта мала давні традиції військового виховання молодого покоління. Батьки і діди з малих років навчали дітей володінню усіма видами зброї, спеціальними вправами розвивали у них спритність, силу та витривалість. Традиції лицарського виховання дітей української шляхти були взірцем для сучасників.

Василь Костенецький, нащадок відомого козацько-шляхетського роду, у своїх спогадах розкрив систему козацьких тренувань. Батько з дитинства привчав його витривалості до холоду, голоду, вчив плавати, веслувати, боротися. Крім того, з малих літ він тренувався, використовуючи спеціальне приладдя — шкіряний м’яч, набитий горохом. У міру зростання сили горох в м’ячі замінювався свинцевим дробом. Ці вправи так розвинули його силу, що він міг легко жонглювати двадцятифунтовими ядрами. Завдяки своїй силі він прославився неймовірними подвигами. Під Очаковом, де не раз ходив з чорноморцями у вилазку, він підпливав до турецьких кораблів і брав їх на абордаж “незвичним” способом: хапав руками пару турків, бив їх докупи лобами і викидав за борт. Під Аустерліцем відзначився тим, що в битві розігнав цілий полк французів та витягнув на собі чотири гармати.

 
До наших днів збереглося унікальне повчання карпатського боярина Горзова своєму синові, котрого він висилає на війну з турками (дія відбувається в XVI столітті на Закарпатті). Документ цінний тим, що розповідає про виховання українського лицаря, тому дозволю собі процитувати його повністю: “Любий сину! Вже понад двісті літ минуло, як проклятий ворог і поганин любу нашу вітчизну і край мучить і пустошить. Скільки праці і горя для подолання ворога славні наші предки зносили, свідчення цього — мої рани та висяча на стіні різна зброя, і в праці цій я ослаб і постарів, але хай буде хвала всемогутньому Богу, потрібна до того сила у тобі обновилася, і військового мистецтва, і володіння зброєю, там при боці моєму навчився, де я на сивій голові, плечах, руках, і ногах жахливі удари дістав. Ось візьми цей залізний нагрудник і шолом, і ними захистися, хоч стільки ворогів вбий, скільки наших рубаних знаків є. На дідів карабін і шаблю, і з того здалеку стріляй, а підійшовши близько, шаблею обома руками рубай і обороняйся поки будеш могти; однак у всьому мудро поступай, і ні зухвалий, ні нарваний, ні сліпо заповзятий не будь, і спочатку не так ворога погубити, як його пізнати і удари хитро відбити бажай, а потім як ти на руку унадешся, легко його вбити зможеш. З коней візьми сірого, котрий уже багато раз хитрість свою показав, а на допомогу і послугу Ломихащу Гриця і Триколу Павла, як майстерних мудрих і сильних в збройному обході мужів. (По цьому молодцю, що сів на коня і відходить): Лети, любе моє чадо! Лети! Чуєш, голосна труба, зове тебе на місце слави! Нехай Бог благословить твої вчинки, а я щирою молитвою і побажанням добрим буду тобі на допомогу. Іди ж і за нашу вольність, і свободу або загинь, або з нею славний і предкам твоїм рівний повернися. Тоді як тебе тільки побачу радісно очі свої замкну, і в гріб спокійним душею зайду”.
Цікаво, що цей молодий лицар, виконуючи батьківський заповіт, дійсно показав таку відвагу у боях з турками, за що угорський король Леопольд нагородив його за геройство великою золотою медаллю. По прибутті сина додому старий батько на радостях цілий місяць гостив родичів і друзів на честь його щасливого і славного повернення.
 
У великих містах існували школи фехтування, проводилися лицарські турніри. Наприклад, у Львові в часи середньовіччя діяла школа фехтування. Ще з XIV століття тут була вулиця Лицарська (тепер Залізнична). Називалася вона так тому, що виходила на Лицарську площу (територія залізничного вокзалу), де ще від часів Данила Галицького провадилися лицарські турніри. Перша письмова згадка про такий турнір датується 1534 роком.
У Львові 1445 року було засноване стрілецьке товариство, котре щороку влаштовувало змагання зі стрільби. Стрільці цілили по когутиках, встановлених на жердках. Тих, хто не влучив, чекало покарання, а хто збивав когута з жердки, отримував приз і почесне звання “курячого короля”.
Під час різноманітних святкувань проводилися військові змагання. Зберігся опис таких змагань, котрі відбувались у Львові 1622 року. У перший день змагуни стріляли в ціль, билися на списах, на повному галопі хапали шапки з землі. Призом для переможця був майстерно відполірований шолом і панцир. Наступного дня вояки повинні були стинати голови живим гусакам, почепленим на шнурку (Б. Зиморович уточнює, що це робилось на повному скаку), а також відрубувати голови телятам за одним змахом. Призами переможцям були телячі туші. У наступні дні відбувалися змагання зі стрибків у довжину: треба було перескочити спеціально викопаний на Ринку рів у вісім ліктів завширшки; також збройні відділи продемонстрували штурм імпровізованого замку. Усе це свідчить про високий рівень військової підготовки тодішньої шляхти та міщан.
Крім того, молоді шляхтичі їздили до Європи чи то набиратись військового досвіду при королівських двоpax, як знаменитий український князь Михайло Глинський, котрий був визнаний неабияким лицарем, чи то вчитися в європейських університетах як, наприклад, Морозенко чи Юрій Немирич, а то й наймалися в європейські армії, як Сірко чи Хмельницький. А рівень розвитку військових мистецтв у тодішній Європі був надзвичайно високим і нічим не поступався рівню майстрів бойових мистецтв Сходу. Так, знання про внутрішню енергію людини, які прихильники східних єдиноборств вважають своєю візитною карткою, у Європі теж були. Згадаймо модний зараз термін “медитація”, котрий вживають чи не всі східні школи. Насправді, це слово є латинським і перекладається як “роздумування”. Медитація широко використовувалась серед християнського духовенства як східного, так і західного обрядів та послушників лицарсько-чернечих орденів. Особливо рекомендував її для духовного і фізичного розвитку людини засновник відомого напіввійськового ордена єзуїтів Ігнатій Лойола. На не менш високому рівні було розвинуте в Європі і мистецтво володіння різними видами зброї, боротьба, кулачні бої та ін. Тому молоді українські шляхтичі тих часів мали достатню на той час військову підготовку, могли всіляко вдосконалювати свій бойовий досвід.
 А їхали на Січ, напевно, з метою навчитися у козаків такого, чого ніде в Європі не навчишся. А Січ була справжньою скарбницею давніх військових традицій, котрі корінням своїм сягають вглиб тисячоліть.
Відомий історик з Кубані, козацький генерал Іван Попко описав цікавий звичай, котрий побутував у давнину в школі Запорізької Січі: при переході з класу в клас (яких було три) учень приносив учителю величезний горщик каші; учитель з учнями з’їдав кашу, а після того діти виносили пустий горщик надвір, вішали його на пліт, озброювалися палицями, витягнутими з плоту, і з віддалі, вказаної вчителем, кидали їх у горщик і розбивали його вщент. Тут же майбутні козаки кидались підбирати черепки, і хто зібрав їх найбільше, отримував похвалу вчителя. Після того черепки летіли в повітря — один вище іншого — випробовувались сила і пружність дитячої руки. Цей звичай перегукується з давнім літнім святом гопала-кала, котре і тепер святкують в Індії. На цьому святі юнаки проголошують себе пастухами — гопалами бога Крішни-Гопала (про походження гопака, знаменитого українського козацького танцю, від арійських свят на честь бога Крішни-Гопала написав у своїй книзі В. Пилат), ходять вулицями, розбиваючи горшки з молоком, кисляком, сиром і рисовими пластівцями. Інколи горшки підвішують між високими будівлями і гопали будують живі піраміди, щоб дістатися до них, або чіпляють на вершечок стовпа, змащеного олією, і гопали повинні зняти його звідти. Цікаво, що такі піраміди (“дзвіниці”) і тепер будують хлопці в Україні на свята, а досягання предметів зі стовпа — розвага відома в нас ще з часів Київської Русі. Що ж до підкидання черепків, то воно було пов’язане з древнім ритуальним киданням до небесної тверді, яку уявляли собі в давні часи викуваною з металу. Недаремно на Поділлі хлопчаки хвалилися, що так можуть кинути камінець, “що аж в небо вдариться та й дзенькне”.
Щодо тренувань, то на Січі випробування мають давні корені і були значно вищого рівня складності. Чорноморці, називали козака, здатного заарканити молодого необ’їждженого коня (неука), вихопити його з табуна і приборкати під сідло, “комонником”. Уже сам термін “коммонник” є дуже давнім і засвідчує, що козацьке мистецтво гарцювання сягає своїми коренями ще часів Київської Русі.
 
Особливу увагу козаки приділяли виїждженню коней, навчанню їх у бою не боятися криків і пострілів, вмінню виконувати різні команди. Була і специфічна козацька термінологія; наприклад, вольтижування: “гвинтування”, джигітовка, гарцювання тощо. Сучасники згадували, що козаки з кіньми по кілька разів перепливали туди й назад через Дніпро “щоб коні уміли добре плавати”.
Справжній козак у бою повинен був вільно орудувати двома шаблями на коні, який в розпалі бою мчав, несамовито кидаючись в різні боки. Про такий вишкіл розповів нащадок запорізьких козаків Василь Ірклієвський: “…тягнеться живопліт завдовжки три-чотири кілометри, з гінною доріжкою, приблизно два-три метри завширшки. По цій доріжці пускають здебільшого дикого коня, голого, без вуздечки, сідла. Поза живоплотом позасідають старшини з батогами, козака-ученика посадять десь на закруті живоплоту в потайках теж. Кінь летить скочака щосили; старшини спідтишка потьохкують батогами, що надає коню ще більшого духу. Козак-ученик, коли кінь добігає до нього, повинен вискочити зі своєї засідки, ухватитися за гриву коня й злетіти на нього. Якщо зробить три рази так, то тоді вважається “шаблюківцем”. Звичайно, це було до опанування найтяжче, але — найлегше до життя. В “шаблюківця” була найбільша нагода вискочити “незамоченим ноги” з бійні-різні-січі. На бійню-січу вони їхали, як на весілля… Хто не міг виконати вправ “шаблюківця”, того зараховували до звичайних верхівців. Коли ж якийсь козак не надавася ніяк на верхівця, звичайно таких мало було, то тоді зараховували його на “меченосця”. Вправи “меченосця” не такі вже тяжкі були, але “меченосець”, порівнюючи з верхівцем, не говорячи вже за “шаблюківця”, мав дуже-дуже мало нагоди пережити будь-яку січу.
Слабіщих, ніяковілих, плохих і т. п. зараховували на господарчі справи: випасати коні, худобу, заготовляти пашу, дрова, ловити та сушити рибу, на кухню і взагалі по господарству.
Особливістю техніки козацького фехтування було також застосування під час бою елементів перекидання шаблі з однієї руки в іншу і навпаки. Тому, на відміну від турків чи москвинів, не набув поширення в українських козаків темляк — ремінна петля на руків’ї шаблі, котру одягали на руку (скажімо, у донців козаку в 17 років давали шаблю без темляка, а темляк урочисто вручався лише в 21 рік, після здобуття козаком певного статусу; у Московщині існували спеціальні нагородні орденські темляки). Зневажлива запорозька назва темляка — “дармовис” — достатньо красномовна.
Запорізькі козаки часто вправлялися у перепливанні ріки проти течії. Саме тому відзначилися на Січі сини Тараса Бульби, що перепливли проти течії Дніпро. У січовій школі великого значення надавали фізичним навантаженням, різним вправам та іграм, про що є багато згадок сучасників. Взимку тренувалися в полюванні на лижах. Адже лижі в Україні були відомі здавна, про це ще у XIII ст. згадували іноземні мандрівники.
Тренуючись, козаки билися наповненими соломою мішками, стоячи чи сидячи на колоді. Щоб “поставити” удар, шаблею рубали лозу. Згадки про рубання лози збереглися навіть в стародавніх українських замовляннях при пораненнях для зупинки крові: “Ішли ліки через три ріки і лозу рубали і рожу саджали, і рожа не прийнялась і кров унялась…” Для перевірки правильності удару існувала і така вправа: козак мусив зрубати лозину чи тичку так, щоб шапка, насаджена на тичку, знову висіла там. Практикувалось і фехтування із зав’язаними очима: треба було зробити певну кількість кроків і розрубати шаблею глиняне горнятко, насаджене на тичку. Особлива увага приділялась орієнтуванню в темряві — вночі та у сутінках. Про це красномовно свідчать народні ігри, котрі дозволяють розвивати т. зв. “шосте відчуття”, підтверджують спомини колишнього запорожця Микити Коржа, котрий згадував, що на Січі козаком не вважався той, хто не вмів добре орієнтуватися вночі. Особливими секретами тренування в умовах ночі володіли козацькі пластуни. Адже вночі людина не лише має обмежене сприйняття реальності, а й повинна подолати сон. Над вирішенням цієї проблеми працюють наукові інститути багатьох країн світу, винаходять препарати, котрі дозволили б воякові бути активним вночі. Козаки мали свої секрети психофізичного тренінгу, велику роль в якому відігравав місяць. “Місяць — козацьке сонце”, “На що в Бога день, як в козака Місяць” — ці давні українські прислів’я підтверджують культ нічного світила у січових козаків. З Місяцем пов’язаний і образ святого Юрія, покровителя козацтва. За давньою козацькою легендою св. Юрій відсік голову вогнедишному дракону, що хотів поселитися на Місяці і забрати місячне світло від людей. Шабля ця освячена була Святим Духом .Наш народ з давніх давен шанував нічне світило. Ясен Місяць згадується у стародавніх колядках, казках, легендах, замовляннях, навіть славнозвісні вареники (символ України в світі) — стародавня обрядова їжа на честь Місяця — своєю формою нагадують молодик. Коли з’являється повний місяць, селяни звертаються до нього обличчям, кланяються і моляться, просячи в Бога щастя і здоров’я. Володимир Гнатюк записав давнє прислів’я, котре побутувало серед українців ще в кінці XIX ст.: “Місяць наш божок, а хто ж нам буде богувати, як його не стане?”.
У Давній Русі божеством місяця був Хоре. Від бога Хорса походять слов’янські слова хоробрий (обраний Хорсом), хорт (собака Хорса) (в Україні часто хортом називали вовка), хоругва (знамено Хорса), а також назва слов’янського племені — хорвати. Відомий дослідник військових звичаїв та обрядів Олексій Мандзяк, розповідав, як він їздив вивчати до одного чоловіка у Вінницьку область техніку голдовництва (обернення на вовкулаку), котра називалася “хорсування”. Той, хто оволодівав нею, ставав, за визначенням того чоловіка, “хорсовою людиною”, тобто вовкулакою. Виконувалася вона о першій годині ночі і починалася саме з молитви до Місяця, а закінчувалася на сході сонця молитвою “Життєдайному Сонцю”. Зі “Слова о полку Ігоревім” дізнаємося, що саме Хорсу-Місяцю до третіх півнів, тобто вночі, перебігав дорогу вовком князь-волхв Всеслав.
Місяць з давніх-давен відомий своїм впливом не лише на магнітне поле планети (приливи і відливи морів), а й на людську психіку. Батьки вчили: дітям не можна дивитися вночі на місяць — не будуть спати. Згідно з певними фазами місяця наші предки розпочинали роботу на полях, у садах, городах. З місячними фазами пов’язане і збирання лікарських рослин в народній медицині, котре повністю підтверджується тепер сучасною наукою. Відомо, що під час повного Місяця магнітні хвилі виливають на стан людей і тварин не лише вночі, а й вдень. Козацькі характерники знали таємниці цих явищ і вміли користуватися місячними фазами як для входження в змінений стан свідомості, наприклад: поранених козаків лікували, вводячи їх в гіпнотичний транс (при цьому не дозволяли їм спати) і співаючи певні пісні; це дозволяло робити складні операції: витягати кулю з тіла чи складати переламані кістки, не використовуючи при цьому знеболення; так і для введення в цей стан інших, наприклад, ворогів. Саме ці знання давали їм змогу “напустити ману”, навіяти сон на ворогів, а то й так їх загіпнотизувати, що вони, мов вівці, покірно йшли за козаками. Для цього існували спеціальні замовляння, використовувалися виття по-вовчому, крик пугача тощо. Існують свідчення з часів Першої світової війни про те, що пластунів щоночі кидали в атаки і штурми, а вдень вони робили виснажливі переходи, а з ніг ніхто не падав. Отже, могли вони якимось чином обходитись без сну.
Особливо важливо було правильно діяти в критичних ситуаціях. Найважливішим для воїна в бою є вміння блискавично приймати рішення, виходити з найнесподіваніших ситуацій, адже будь-яка несподіванка — це надзвичайний стрес для людського організму, і наші пращури чудово усвідомлювали це. Українська народна казка “Про хлопця, що не знав страху” розповідає про парубка, який просив людей навчити його боятися. Він перемагав чортів та різних страховиськ, ночував коло мерців, але нічого не боявся. А загинув, нахилившись до криниці попити води, коли звідти несподівано вискочила жаба — у хлопця від страху розірвалося серце. В іншому варіанті цієї казки один чоловік перелякав хлопця тим, що вилив на нього відро холодної води, коли той спав. У цих казках відбита основна суть підготовки воїна: навчити його правильно реагувати на несподіванку, адже війна — це, насамперед, несподіванка. Тому система тренувань козаків була жорстка і максимально наближена до реальності. Саме вона дозволяла їм бути практично невразливими для ворогів. Свою ефективність вона продемонструвала під час несподіваного нападу турецько-татарської армії на Січ 1675 року. Ця знаменита битва не має аналогів у світовій історії. На Різдвяні свята турки з татарами під командуванням кримського хана несподівано підійшли під Запорізьку Січ, плануючи влаштувати запорожцям “Варфоломіївську ніч”. Опівночі ординці оточили Січ, де мирно спали, нічого не підозрюючи, козаки, а п’ятнадцять тисяч яничар таємно проникли, оточивши всі курені. Дотепер історики сперечаються, яким чином вдалося козакам серед ночі пробудитися, миттєво зорієнтуватися і зорганізувати оборону. Можливо, дійсно було тут заступництво Боже. Але факт залишається фактом: з п’ятнадцяти тисяч засланих на Січ яничар врятувалося втечею лише півтора тисячі, решта були знищені козаками. Серед козаків в цій нічній завірюсі загинуло лише п’ятдесят чоловік, і близько вісьмох десятків було поранено. Звичайно, що після таких битв на козаків дивилися, як на щось надприродне.
У козаків було прийнято усі несподівані і неприємні звістки пом’якшувати, додаючи здавен усталені, освячені традиціями слова і звороти. Наприклад, вартовий козак, побачивши ворога, не повинен піднімати товаришів диким криком — “Черкеси!”. Він обов’язково спокійно повинен сказати — “Черкеси! Бог з вами!”. Упущення таких висловів вважалося великою грубістю, вивіскою рекрутської неотесаності. Тобто, застосування певних висловів виробляло такий спосіб мислення, при якому він за будь-якої небезпеки міг зберігати спокій і незворушність. “Не той сильний, ідо камінь верже, а той, ідо серце в собі держе”, — вчить старе козацьке прислів’я.
Цікаві деталі козацького виховання подає у своїх мемуарах знаменитий козацький отаман Михайло Чайківський: “Мати моя, крім любові та турботи, котрі вона відчувала до свого єдиного сина, усіма силами намагалася зробити з мене козака і духом, і тілом. Гончих, коней, соколів — всього було у мене доволі. Першим моїм учителем був пан А., пристрасний українець-козак, і більшу частину своїх уроків я брав, сидячи на коні. Крім цього вчителя, у мене був старий дядько, на ім’я Левко, котрий розповідав мені казки про знахарів і чародіїв, передавав козацькі перекази, показував в околицях урочища, де проходили різні битви і співав козацькі думки. Мати мені завжди повторювала: “Не рухай чужого майна і не втручайся в чужі справи, але не дозволяй втручатися і в твої; поради слухай, але май свою думку, а якщо щось почав робити, то роби, не дозволяй собі кинути початої справи ні через важкість, ні зі страху; нікому не нав’язуйся зі своєю думкою, але нікому не дозволяй зневажати її; у своєму житті будь не лозиною, що гнеться в той чи інший бік; перед нижчими не задирай голови, а перед вищими не гнись дугою; на людські діяння не дивись, а за свої відповідай перед Богом і самим собою. Живи по-Божому”.
Навіть сьогодні вражають нас ці заповіді матері Михайла (внучки гетьмана Івана Брюховецького), в котрих сконцентровано моральний кодекс честі українських козаків, знаменита “Лицарська Регула”,- котру згадує у своїх працях Олекса Стороженко.
Відомим є той факт, що на Запорізькій Січі вбивство товариша жорстоко каралося: вбивцю закопували в землю разом з мертвим. Ніхто не брався пояснити, звідки на Січі взявся такий суворий звичай. А виявляється, такий звичай існував ще в давніх скіфів і був занесений ними в Індію. У давньоіндійській пам’ятці “Катхасарітсагара” письменника Сомадеві, написаній в XI ст., поруч із згадками про людські жертвоприношення у різних народів йдеться про те, як індо скіфові на ім’я Муравара в могилу збираються кинути живими його ворогів як жертви його душі.
А як же бути з тим, що багато істориків описували січовиків п’яницями. Чутки про своє велике пияцтво розпускали самі козаки. У військовий час їм були вигідні чутки, що на Січі лише всі п’ють та гуляють, бо вороги, вірячи цим байкам, не раз попадали в халепи. Кримський хан 1675 року сподіваючись, що на Різдво козаки до смерті переп’ються і їх легко можна буде знищити, заплатив за свою помилку життям десяти тисяч відбірних яничар, яких “нетверезі” козаки організовано винищили.
Українцям була притаманна певна культура споживання алкоголю, яка дозволяла їм вживати його з користю для здоров’я і залишатися практично тверезими, весело проводячи час, “забавляючись”. Царські чиновники, описуючи у 1785—1787 pp. звичаї слобідських козаків на Харківщині, із здивуванням констатували: “не тільки жінок, а й чоловіків, що валяються на вулицях рідко побачити вдасться… і не тому, що вони з дитинства привчаються до вживання гарячого напою, а тому, що п’ють маленькими чарками, а випивши, мало не в кожному шинку протанцюють чи польський, чи малоросійський танець”. І дійсно, не лише танці, а й музика і співи здавна відігравали для наших предків оздоровлюючу роль.
Звичайно, серед козаків траплялися люди зі схильністю до пияцтва. Але козацька громада ставилася до цього надзвичайно суворо. За пияцтво під час походу козака неодмінно чекала смерть. Козаки не попускали п’яницям і в мирний час. Коли козак промивав під час миру свою зброю, одяг чи коня, перед походом йому видавали нове, але прилюдно шмагали нагаями: “Інший козак сірома догуляється до того, що попропиває одежину, коня і збрую; а тут похід на носі висить. Що йому бідоласі робить? А таких там інший раз чимало знайдеться. Начальство-ж зна їх удаль, ото й велить посписувати, у кого чого не достає. І дадуть той спис старшому. Старший звелить накупить усього по тому спису, — не знаю, за чиї вже гроші, мабуть за общественні, а далі, перед тим як виступать, постановлять в один ряд коней, накуплених по спису, розкладуть амуніцію; а в другому ряду, на зустріч, постановлять горемик, що попропивались; то це по спису й викликають: Грицько Тараня, або Дем’ян Куля, а ке (давай) лишень сюди! То визваний і виходить; “оце, каже старший, тобі кінь, оце збруя, а оце амуніція; щоб-же ти умів шанувать своє добро, та не забув мого наказу, то дайте йому хлопці, на пам’ятку п’ятдесят там, або сто нагаїв; то він пам’ятуватиме лучче”. Як-же хлопці зачнуть ніжить, —то аж пір’я летить. Бо за таку проштранность козаки б’ють не жалкуючи. От, як одбуде неборака своє, то встане та ще й поклониться старшому і подякує за науку; старший же прочитає йому довгу ратацію. — Тоді за другого; та так переберуть до останнього; як-же розправу і розділ учинять, то тоді помоляться Богу, посідають на коней, гаркнуть добру пісню — і марш у похід”.
Окрім школи військового мистецтва, Січ була скарбницею військового духу, що зберігала найдавніші, архаїчні військові традиції нашого народу. Традиції побратимства, характерництво, військові змаги сягають своїми коріннями сивої давнини. Взяти, наприклад, хоча б інститут добровольців-смертників, котрим козаки завжди вражали ворогів. Його корені сягають часів розселення давніх арійців. У давніх арійських племенах військові вожді брали на утримання малих хлопців, чиї батьки загинули або пропали безвісті. Згодом з них виростали відважні воїни, котрі супроводжували і охороняли вождя та були готові віддати за нього своє життя не вагаючись, деякі з них після смерті вождя помирали, щоб супроводжувати його і після смерті.
Про існування інституту смертників на наших землях свідчить Геродот, описуючи скіфів, котрі йшли на смерть після смерті царя. Арабський вчений Ахмед Ібн-Фадлан, розповідаючи про царя русів, пише: “Із звичаїв руського царя є те, що в палаці з ним знаходиться чотириста чоловік з числа хоробрих сподвижників його і вірних йому людей, вони вмирають при його смерті і йдуть на смерть за нього”. У дохристиянський період історії Київської Русі такі воїни-смертники були відомі під назвою “смердів” — які спільно вмирають (префікс с — спільно, корінь мерд-морд — вмирати, вбивати). У часи християнізації Русі інститут смердів-смертників був ліквідований, саме слово “смерд” стало загадковим анахронізмом, а пізніше назвою бідних селян. Щодо етимології цього слова, то воно має спільні корені і з прізвищем знаменитого “старого козака” Іллі Моровця, і зі слов’янською богинею смерті Марою, і з давньослов’янським словом “мор”, котре означає бій, битву.
У битві під Берестечком відступ козацького війська прикривав цілий загін із 300 козаків-смертників, завданням якого було ціною власного життя забезпечити відхід основних сил української армії через болота. І з цим завданням козаки впоралися блискуче, про що свідчать захоплені відгуки їхніх ворогів: “…в одному місті серед болота скупчилося триста козаків і хоробро оборонялися проти великого числа атакуючих, які натискали на них звідусюди; щоб довести своє зневажливе ставлення до життя, яке [поляки] обіцяли їм дарувати, та до всього, що є найціннішого, крім життя, вони витягали із своїх кишень та чересів усі свої гроші і кидали їх у воду. Нарешті повністю оточені, вони майже всі загинули один за одним, [але] довелося з кожним з них вести бій”.
Про подвиг ще однієї групи таких козаків-смертників, котрі переламали хід всієї українсько-московської військової кампанії під Конотопом, деякі наші історики і зараз воліють не згадувати. А розповів про нього Дмитро Бантиш-Каменський в “Історії Малої Росії”. Коли 1659 року московський князь Трубецький зі стотисячним військом розпочав облогу українського міста Конотопа, котре навіть не було оточене валами, його захисники, на чолі з полковником Григорієм Гуляницьким, вирішили використати військову хитрість. Під час чергової вилазки до московського табору кілька козаків-добровольців “випадково” потрапили в полон, “не витримавши тортур”, розказали князю Трубецькому, що, мовляв, у Конотопі мало військ (близько чотирьох тисяч) і вони до оборони не готові. Повіривши їм, Трубецький зі своєю стотисячною армадою вирішив негайно розпочати штурм міста. Пополудні 28 квітня після шаленої артпідготовки відбірні московські полки вдерлися в Конотоп, як на парад, “з барабанним боєм і піднятими прапорами”. Там їх чекала така засідка Ніжинського, Прилуцького і Чернігівського полків (разом з мешканцями Конотопа їх було 20—25 тис. чоловік), з якої мало хто зумів втекти. Як скромно написав історик, москвини “були відкинуті і відступили в безладді”. Саме з цього часу приказка “хохлацкий цеп на все сторони бьет”. Після тієї поразки Трубецький, навіть маючи більш як п’ятикратну чисельну перевагу, вже більше не наважувався штурмувати Конотоп, а обмежувався пасивною облогою. Подвиг кількох козаків-смертників врятував місто і значною мірою сприяв блискучій перемозі українського війська у знаменитій Конотопській битві (08. 07. 1659 p.).
Смерть в бою позбавляла воїна неприємностей наступних перероджень і душа його потрапляла просто до раю. Особливо дотримувались цього постулату запорожці, що були своєрідними ченцями релігії, війни і смерті. Мотив вінчання з могилою є звичайним в українських думах: “моя хатина — в сирій землі домовина”, “візьме собі дружиночку високую могилочку”, — співається в них. На Поділлі зберігся цікавий звичай запросин гостя до свого дому: “Хати наші на цвинтарі, а Вас прошу до куреня” (курінь — казарма на Січі). На Запорізькій Січі новоприбулому до куреня козаку курінний отаман, виділяючи місце, казав: “Ну, синку, оце і вся тобі домовина! А як умреш, то ще менш буде”.
Козакам на Січі смерть у ліжку вважали карою Божою за гріхи, а справжньою, лицарською, була для них смерть у бою. До смерті козаки ставились по-філософськи: завжди були готові померти і говорили про це спокійно або з гумором.
Іди ж козак, світ за очима,
Неси свою смерть за плечима.
Не бійсь смерті: поки живеш — її нема,
А як умреш — тебе чортма
Змістом їхнього життя було вмерти “за Правду”, тобто в обороні свого народу. Козаки вірили, що немає страшнішої сили від праведного гніву. Він додає вдесятеро сили, робить людину нечутливою до болю, ран. Але стан праведного гніву може бути лише у людини праведної, чесної, тому січовики і дотримувалися праведного життя. “Яким мечем махає, такою путтю і погибне”,— у цьому українському прислів’ї акумульоване розуміння шляху воїна — шляху меча. Цей шлях передбачав, у першу чергу, жертовність, самоконтроль над своїми пристрастями, цілеспрямованість і високу моральну чистоту, суворий аналіз своїх вчинків і дій.
                                                  Із книги Тараса Каляндрука «Загадки козацьких характерників» 2007р.